Увага! Цей сайт є архівом розробок з 2014 до 2017 року.

Свої нові розробки ви можете додавати на основному сайті "http://teacherjournal.in.ua/"

Сценарій свята

дата публікації: . Надруковано у: Виховна робота

Вінок Кобзареві

(літературно-музична композиція до роковин Т.Г.Шевченка)

„Він був сином мужика і став

володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем

у царстві людської культури...”

І.Франко

Читець 1 (голос за сценою)

В дні перемог і в дні поразок, В щасливі дні , і в  дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Крізь глум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє, До тебе я, Тарасе йду. Коли в душі моїй тривога, Коли в душі пекельний щем, Іду до нього до живого, У Всесвіті віршів  й поем І в дощ, і в сніг карбую кроки І чую, дивлячись в блакить: Реве та стогне Дніпр широкий. Щоб розбудити всіх, хто спить. Я не один іду до нього - Ідуть до нього тисячі. Неначе грішники до Бога Свої печалі несучи. І доки в римах Заповіту Вогонь поезії не згас. Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас. Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Звучить мелодія пісні „Реве та стогне Дніпр широкий ”.

Сьогодні ми пропонуємо вам пройти разом із нами життєвими шляхами Тараса Шевченка.

Україна... В одному вже слові бринить ціла музика смутку і жалю.

Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її.

Україна – це тихі води і ясні зорі.

Україна – це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.

Читець – „Світає, край неба палає... І краю немає ”

Хто бував на Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, а хто не бував, той нехай собі уявляє, що там скрізь білі хати у вишневих садах цвітуть, і усі соловейки защебечуть.

Читець „Садок вишневий коло хати”

Весна-весняночка... Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я дала йому мати – Тарас, що означає бунтар.

9 березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилась нова панові душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

Не на шовкових пелюшках.

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась...

І цілу ніченьку вона

За сина кріпака молилась

Коли маленькому Тарасові виповнилось два роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хаті і минуло безрадісне дитинство поета.

Тарас – Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

Мати – Так, мій синочку, правда.

Тарас – а чому так багато зірок на небі?

Мати – Це коли людина на світ народжується, Бог свічку запалює. І горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас – Бачив, матусю, бачив... Матусю, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші – ледь видно?

Мати – Коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно, світло це далеко видно.

Тарас – матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати – старайся, мій синочку, старайся.

Ведучий : Горить, не згорає зірочка долі Тараса Шевченка.

Ведучий: Восьмирічного Тараса батьки віддали до дяка „в науку”. Дивна була та наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав за найменшу провину різками. Шевченко не раз згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

 

Читець

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.—

Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, —ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Та недовго тривала дякова наука. Несподіване гору випало на долю Тараса. Замучена важкою працею, померла мати. Щоб якось упоратись із сім’єю, батько Тараса одружився знову – узяв вдову з трьома дітьми. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа хлопця. Щоб Тарас менше був на очах у мачухи, батько почав забирати його з собою чумакувати. Та скоро помер і батько. Осиротівши, Тарас пішов у найми.

Читець

Якби ви знали , паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю

Чи єсть у бога люте зло,

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І , повиваючи, співала.

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою ,

Ще молодую –у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужіїї,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й у мрете!

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару додому.

Тарас: Я заночую тут. Мене там і так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: жени й моїх, а у селі вони і так дорогу знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний?

Тарас: Вечеря... Була вечеря, коли мати жила, а зараз мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святим. А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо надворі, як соловейко защебече Катерина вечерю подає, а мати на нас дивиться і усміхається.(плаче0

Спали ми під відкритим небом, а над ним роїлися зорі, і тато казав, що десь і моя зірка сяє...

Хлопчик6 Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе можу бути таємниця???

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба повитуха казала матері про долю маленької дівчинки. Вона, знаєш, перш ніж увійти до хати, у вікно дивиться і в ньому бачить долю тієї дитини.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є,є таємниця. Баба і про твою долю розповідала матері. Каже, що як глянула у вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між тим панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як схопиться з тим мужиком за барки: той за груди, в той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розказувати побоялась. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, якраз ти...

Тарас: Волю? В царя одібрати, а людям дати? Е, якби я міг таке зробити.

Хлопчик: Женімо, Тараса, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую тат під зорями в полі. Може, хоч мама присниться.

Мама: Згорнулося калачиком хлоп’я під зіркою в степу, під купиною.

Перепочинь, перепочинь, перепелятко в полі...

Ти чий? Нічий. Ти чий? Нічий.

Торкнувся сон його очей.

Ведучий:

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Сповита вічною тугою.

В тій пісні людям він співав

Про щастя, про добро, про волю,

Будив зі сну, пророкував

Їм вищу і найкращу долю

Співав про чесну боротьбі,

Про сором кайданів брязкучих,

І не жалів він сліз своїх,

І не втирав він сліз пекучих.

Пісня „Думи мої”

Доля: Я –тиха доля, доленька Тараса...

В вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зронені завчасно.

Співала люлі ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність,

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила тих стовпів шукати,

Що не бо підпирають, та дарма

Нема стовпів. Лише дуби на чатах,

Бо світ цей – тлін...

Одна душа жива!

Чом плачуть кріпаки? -

Спитав мене Тарас. А з неба наче ружі, падали зірки!

Молись, Тарасе, бо життя, як поле...

Всміхнуся сонечком колись й твоїй стерні.

Тарас:

Боже, дай мені душевний спокій,

Аби я зміг те прийняти,

Чого не зможу змінити.

Господи, дай мені відвагу

Те змінити, що зможу змінити.

Господи, дай мені мудрість,

Аби я міг відрізнити

Одне від другого.

Ведучий: Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть лілеями білими, маком червоним, рожевими мріями.

Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко.. Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний „Кобзар”! А поки що – мрії... і нестримне бажання волі.

З 1830 року вісімнадцятирічний Тарас живе у непривітній, вологій, закутій в граніт і оповитий туманами столиці – у Петербурзі. Тут, Тараса ні на хвилиночку не полишає бажання навчатися малювати. Пан Енгельгард дає згоду на те, що Шевченко відвідує уроки малювання Ширяева.

А коли настав період білих ночей, уриваючи години від сну, заходив Тарас у Літній сад і змальовував там скульптури. Це був період надзвичайного творчого піднесення митця. Саме в цей час він робить і перші поетичні спроби – з’являється балада „Причинна”

Читець – „Причинна”

В цей час Шевченко зустрічається з Сошенком. Ця зустріч мала надзвичайно важливе значення для подальшої долі Тараса. Сошенко знайомить його із Брюлловим, який у 1837 році розпочав працю над портретом В. Жуковського.

Цей портрет було розіграний в лотерею, а за вилучені кошти у 1838 році Шевченка було викуплено з кріпацтва. У нього з’явилась можливість навчатись у Академії художеств. Тут його тричі нагороджували срібними медалями ІІ ступеня.

То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався.

1840 рік. Вийшла перша поетична збірка, яка залунала на весь світ „Кобзар”. І забриніла найпершою сумною струно. Доля жіноча, доля української жінки – зганьбленої і зневаженої. Його героїні – Катерина, Оксана, Марина, Наймичка, Сліпая, Лілея – значною мірою символізують саму Україну – зґвалтовану, пограбовану, принижену.

Читець: Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась завірюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз вже немає...

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один верхами...

Попереду старший їде.

„Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?..

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина...

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

„Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. Нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Де дінусь з тобою?

Москалики! Голубчики!

Візьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Візьміть його... бо покину,

Як батько покинув, -

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!”

На шлях положила.

„Оставайся шукать батька!

А я вже шукала...”

Звучить пісня „Така її доля!”

1843 рік. Нарешті, нарешті Шевченка на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пекучий біль.

Дядько: тяжка наша доля, Тараса. Пани-кати латану свитину з каліки знімають з шкурою знімають, бо нічим обути княжат недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують... Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію у військо віддають.

Жінка: А онде пі тином опухла дитина, голоднеє мре. А мати пшеницю на панщині жне... Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе? Чи довго ще не цім світі катам панувати?

Тарас: Пани, пани, схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде. Розкують незабаром заковані люде, настане суд, заговорять і Дніпро, і гори! І потече кров ваша у синеє море...

Читець – „І виріс я на чужині... Дивитись, плакать і мовчать”

Ведучий: З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: „Кавказ”, „Єретик”, „Великий льох”, ”Наймичка”, „І мертвим, і живим...”

Року 1845 24 грудня Шевченко пише і залишає нащадкам свій „Заповіт” Читець – „Заповіт”

У кінці квітня 1846 року Шевченко повертається до Києва, де знайомиться з Костомаровим, одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, одним із завданням якого була боротьба за українське слово.

Та недовго тривало вільне життя Шевченка. 30 травня 1847 року йому оголосили вирок про заслання в Окремий Оренбурзький корпус солдатом „под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать” З Оренбурга поета відправляють в Орську фортецю. Такі поети не вмирають, їх пам’ятатимуть віки!

Прийде за грати каземату Вкраїну, серцю дорога,

Садок вишневий коло хати і схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре, загляне в душу аж до дна...

Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися, та тільки на бідній дівчині. Але не судилося йому, великому і безсмертному, пізнати людське щастя. Випурхнуло воно з поетових рук сполоханою пташкою.

Доля не дала сімейного щастя Тарасу. За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але щоразу щось ставало на перешкоді одруженню.

Тарас:

Заросли шляхи тернами на тую країну.

Мабуть, я її навіки, навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться читати самому оці думи...

Боже милий! Серце холоне, як подумаю,

Що, може, мене похоронять на чужині, -

І ці думи зо мною сховають!

І мене на Україні ніхто не згадає!

Ведучий: Поет був дуже хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.

У майбутньому я бачу Україну,

У майбутньому я нею в ній живу.

Гаї густі, поля, шовкові ниви!..

Я мрію в них -і все це наяву.

Блакитний небосхил величний,

Чистіший зоряних висот.

Цей краєвид просторий, вічний,

Дорожчий людям буде за всіх чеснот.

Я бачу віру, правду і натхнення,

Що всюди: тут і там -і скрізь.

Й немає сірого, як попіл, хмаровиння,

Що в нас було колись...

Усі щасливі, радісні, привітні

Та рідну мову пестять на вустах!

Вже почали горіть “вогні досвітні”,

Що Україні вірний вкажуть шлях!

Ведучий

Тарас Шевченко назавжди залишиться для нас геніальним поетом, художником, непересічною людиною. Його прохання, висловлені у «Заповіті», його мрії здійснились.

І сил в співця в співця вже не було...

Остання пісня продзвеніла –

І в небо тихо піднялась

Душа поета наболіла.

Умер співець! І привезли

Його на рідну Україну,

І коло синього Дніпра

Йому насипали могилу.

Залишив у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка, як нація крила.

Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Любов до народів всієї планети –

Велику і щиру, як серце Поета.

Тарса:

Я – Шевченко. Я вмер.

Я стою на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік –

Академік із черні,

І уперше в житті

Стало так спокійно мені.

Не заб”є мене цар,

На фельдфебеля схожий.

Не скарає фельдфебель,

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реєстрах солдатських

Закреслять ім”я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозі кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть ще небачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет. Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму,

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.

Ведучий:

То була дивовижна зоря,

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Ведучий:

Йому доля судилась, як міт –

За пророцтво життям заплатити.

Потім знов для нащадків ожити.

Дивувати оновлений світ.

Ведучий:

Чернечу гору зеленить трава.

То оживає Канівська могила…

Безсила смерть, коли живуть слова,

І вічно житиме його поезій сила.

Ведучий:

Шануйте коми кожної пір”їни

В розкриллях білих ста його томів,

Що зносили до сонця Україну,

Яку лиш він до слова розумів.

Ведучий:

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля

Та доля Україною була.

Ведучий:

З дитячих літ у серці він,

Як материне слово незабутнє

І тихо каже: знай, ти не один,

З тобою друг у дні щасливі й скрутні.

Ведучий:

Його слова – мов та вода жива,

Що гоїть рани, мертвих оживляє

В свої обійми правда світова

Його, як сина,радісно приймає.

Ведучий:

Коли в важких ти стомишся трудах

Чи закрадеться в душу сумнів чорний,

Згадай лише, який пройшов він шлях,

Який він був у бурях непоборний.

Ведучий:

Він голос мав, як кари правий гнів.

Він голос мав, як пісня колискова.

Із муки ін народної розцвів,

Щоб людям радість розцвіла чудова.

Ведучий:

Зростає покоління молоде,

Нові вогні горять на небокраї,

Та в далеч з наймолодшими іде

Пророк зорі, що землю всю осяє

Добавить комментарий
  • Комментарии не найдены

© 2012 ТОВ «ВГ «ОСНОВА». © 2016 Учительський Журнал он-лайн. Всі права захищено.  Joomla! - безкоштовне програмне забезпечення, яке розповсюджується за ліцензією GNU/GPL.